Колочава — село у Хустському районі Закарпатської області, розташоване у гірській долині, на території Національного природного парку «Синевир». До районного центру 26 км.
Назва села походить від річки Колочавки. Його заснували у першій половині XV ст. У глибоких западинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок та звільнення від кріпосного ярма. Кожен поселенець будував собі будиночок із маленькими вікнами, глиняною підлогою, солом'яною чи дерев'яною покрівлею, без димаря, з вогнищем посередині. Навколо неї пізніше будували житло сини та родичі; хутори розросталися і перетворювалися на присілки. При цьому вони зберігали свої назви, що історично виникли (від річки, від прізвища першого поселенця тощо). Центром Колочави став хутір Лаз.
Територія вздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 облог належали феодалам румунського походження Балку та Драгу та нащадкам останнього Драгфіївцям. У першій половині XV століття ці землі дісталися феодалам Білкей, які в 1463 передали їх своїм родичам — Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву.
Після 1526 долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси стають власністю Герара і включаються до складу Хустської домінії, а населення підпорядковується Хустському замку.
У XX столітті Колочава, що входила до угорської жупи Марамуреш, кілька разів переходила з рук до рук. Після поразки Австро-Угорщини у першій світовій війні в селі часто панувала безвладдя. Відомим село стало завдяки легенді про Миколу Шугая (Сюгая), якого прославив Іван Ольбрахт. Сюгай дезертував із армії, і разом із друзями організував загін повстанців, який нібито «від багатих брав, бідним давав». Втім, селяни досі переважно переконані, що Сюгай був звичайним розбійником, бандитом і згодом убивцею.
«Старе село» — перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті. Розташований він між синіми хвилями річки Колочавки та вічнозеленим масивом Чертежика. На його території відтворено село стародавньої Верховини з колочавських експонатів, які знайомлять із 300-річною історією побуту місцевих жителів. У скансені представлені пам'ятники культури різних часів та верств населення як за соціальним статусом (бідняки, середняки), так і за видом діяльності (пастухи, лісоруби, мірошники, швачки).
